Якщо в людини є переконання, вона все рівно їх відстоюватиме

З донецьким художником Сергієм Захаровим, автором графічного роману «Діра», за келихом темного пива у славетній кнайпі «Купідон» розмовляла Євгенія Чуприна.

ЄВГЕНІЯ ЧУПРИНА: Ти робиш зараз презентації, різні проекти. Чи ніхто тобі не каже, що війна, хлопців вбивають, і все це — не на часі?

СЕРГІЙ ЗАХАРОВ: Ніколи не чув навіть натяку на подібне. Що це, пряма вказівка: візьми автомат і йди? Як це можливо? Ми всі — на своїх місцях. Культурний проект — це найміцніша зброя навіть у порівнянні з бойовою зброєю.

Проглядаючи твій графічний роман, я помітила, що головна його емоція — це пишна зневага до тих, що вони так намагалися справити на тебе велике враження.

Напевне, так і є. На перших допитах навіть здавалося, що вони граються, бо нормальна доросла людина не може серйозно говорити такі речі – про путіна-імператора, про Стрєлкова, який несе щастя нам…

фото: олександр заклецький

Найвідоміша твоя робота, з тих, що ти інсталював на вулицях Донецька — Моторола зі своєю здоровезною нареченою під загсом. Власне, чим ти керувався і на що розраховував, коли її робив?

Саме по собі це весілля було настільки блюзнірським — без сліз та сміху неможна було на це дивитися. Я бачив його лише на відео, хоча все це відбувалося у кількох метрах від мого будинку. Було дивно — ну як таке взагалі можна показувати на пропагандистських каналах? Як приклад чого? Людської недалекості? Моя мета була, власне, показати те ж саме, тільки в своєму форматі. На сьогодні «влада» трохи порозумнішала. На останньому параді на 9 Травня вже не було ані гіві, ані моторол, що з великою пихою їдуть на бронетехніці — їх вже заховали, бо це справжні блазні.

Для мене слабкість окупаційної влади відкрилася, коли я прочитала, що тебе самочинно відпустили з катівні, ні з ким не узгоджуючи.

Тут вже мені пощастило, бо Моторола якраз був у весільній подорожі в Криму. Хоча, напевне, він бачив цю роботу в соцмережах. Мені казали: шкода, що його не було, ми б тебе віддали йому на розтерзання. А що випустили раз, потім — другий, це свідчило про те, що тоді зовсім не було узгодженості. Банди ділили владу. Зараз їх всіх вже зачистили. А тоді кожен думав, що він контролює той чи інший район, і якщо він вирішив якусь людину відпустити, то це й робив. А якісь інші люди вважали інакше...

У твоїй книзі розповідається, як тебе з іще одним в’язнем змусили рити собі могили, і тобі тихенько сказали, що його вб’ють, а тебе — ні. У нього була настільки більша провина?

Він зателефонував за якимось номером, телефон прослуховувався. І він потрапив у популярну на той час категорію «коректувальників», що нібито здають координати блокпостів. Доходило до маразму. Багатьох звинувачували у розміщенні радіомаячків, щоби українські снаряди потрапляли саме сюди, і чомусь ті маячки розміщувалися завжди у дитсадочках, школах… До нас кинули одну таку «коректувальницю», так вона стверджувала, що її взагалі оббрехала сусідка. Йдуть сусідські війни, як у 37-му році. І мені дивно, як «уряд» цього не розуміє.

У мене склалось враження, що тебе тоді відпустили через те, що ти гідно тримався, викликав певну симпатію...

У тому найстрашнішому місці, де я був, Пролетарському воєнкоматі, — а на мені були модні рвані джинси, гарна футболка, потім вона була залита кров’ю, і я її викинув — так от один бойовик казав: ви богема, ви нічого не розумієте, десь літаєте у хмарах, а тут же зовсім інша реальність. Ти зрозумій, казав, це ж наша свята війна. І була у його словах якась поблажливість, але лише у словах — у діях щодо мене ніякої поблажливості не було.

Їх самих не смішила карикатура на Моторолу?

Та ні, не смішила. Хоча… здається, дійсно було таке, що хтось комусь щось показував на планшеті, і вони сміялися. Можливо, це був якраз Моторола…

І заради цих хіханьок і хаханьок ти готовий був віддати життя?

Життя я не готовий був віддати. Хоча небезпека відчувалась на біологічному рівні. Коли ми встановлювали перші роботи, трусилися руки. Потім вже з’являвся досвід, прийшов спокій. Головне було — не попастися саме у момент встановлення робіт, бо якщо втекти — ніхто вже не поженеться, у повітря стріляти не буде. А встановлювали ми швидко. Прогулювалися містом, намічали місця — спокійні, але розташовані у центральних районах, на видноті, — дивилися, щоби там не було відеокамер. Під час першого розміщення ми були затримані вартою, а в нашій машині, у багажнику, знаходилося дві роботи. Це було нашою помилкою — ми їхали о п’ятій ранку, а комендантська година триває до шостої, тому нас зупинили. Якби відкрили багажник, на цьому б усе й закінчилося. Потім були внесені корективи – я вже не возив по декілька робіт, вивішував по одній з проміжком десь у тиждень, машину залишав подалі, у мене було простирадло, я завертав туди роботу — а вони великі, у людський зріст — підходив до місця і…

Ти малював убивчі для режиму карикатури, а дехто лише мав поганих сусідів. Його стратили, а тебе випустили. Це значить, у Донецьку зараз можна чинити, що завгодно, бо нема жодної кореляції між дією та карою?

Наприклад, кинули до нас у камеру хлопця, котрий угнав машину. В правовій державі його б судили, присудили якийсь термін ув’язнення, умовний чи ні, а тут його, звісно, трохи побили, і коли він відпрацював, скільки йому належало, відпустили з незаплямованою репутацією. У цьому є певний плюс для дійсних злочинців.

Але для людей, які відстоюють свої переконання, — тільки мінуси.

Якщо в людини є переконання, вона все рівно їх відстоюватиме. От я прокидаюсь якось вранці, а у мене поруч терикон — один з найстаріших — і над ним майоріє український прапор. Це приємно. Значить, є ще однодумці, які борються. Щоправда, він там не довго провисів. Потім пролилася перша кров, була проукраїнська демонстрація й убитий один з активістів, після того стало набагато жахливіше. Стало багато зброї на руках, введена комендантська година, обличчя активістів, як ворогів, були вивішені у місцях збору людей. З деякими я потім зустрічався та знайомився у тому ж Маріуполі, наприклад, з Діаною Берг.

Сергію, у тебе російське прізвище, ти розмовляєш російською, як же так сталося, що ти — «проукраїнські сили»?

Ми всі — мешканці України. Хочеш змінити країну проживання — бери валізу й… Але нащо ж продавати свою батьківщину, де ти народився, навіть якщо ти не погоджуєшся з тим, що було на Майдані? Як можна кликати чужі війська, кликати у свою домівку смерть та війну? А потім кричати, що твоїх дітей убивають? Я цього ніяк не збагну. А щодо мого походження, то в мене у роду є українці й навіть не росіяни, а чуваші. Але це не має значення. Ти можеш бути ким завгодно, але якщо ти живеш у державі, ти мусиш прагнути, щоби у цій державі був мир і лад.

І у тебе що, зовсім нема бажання відстоювати права російськомовного населення?

Оскільки частина населення дійсно російськомовна, мені б не хотілося, щоби нас у цьому винуватили. Чого ми мусимо відмовлятися від мови, яка, в принципі, є інтернаціональною? Ми можемо спілкуватися нею з мешканцями пострадянських країн, чи Східної Європи. Але наша рідна мова – українська, її треба вчити. Я потроху намагаюсь розмовляти нею, хоч поки що виходить не дуже гарно.

Ти за єдину державну чи за двомовність?

Якщо про мову документів, то я б не став взагалі загострювати на цьому увагу. Заповняти папірці українською? Та скільки завгодно, ми всі її достатньо розуміємо, та й звикли. Хай буде українська мова.

Ти висувався у мери Маріуполя. Якби раптом став мером, то розмовляв би російською?

Намагався би розмовляти українською. В такому місті, як Маріуполь, гостро необхідно показувати, що у керівництві — саме українська влада. Я дивуюсь людям, котрі бачать сусідство з Донецьком і не роблять з того жодних висновків. У них же ж там родичі, друзі. Для мене було шоком, що на центральній площі, біля згорілої адміністрації, є такий п’ятачок, де збираються люди, звісно, немолоді, — спочатку я думав, що це сектанти, а місцеві мені кажуть: то сепаратисти. Їм навіть написали на асфальті: «Тут збираються рашисти», і вони продовжують збиратися прямо біля цього надпису. В Маріуполь приїжджала Віра Савченко, її водили по місту і проходили повз того випаленого будинку. І вони ще й, суки, в наш бік щось гавкнули. Й одразу здиміли. У мене була думка підійти до них і на камеру повністю серйозно запропонувати їм свою донецьку квартиру на обмін з Маріуполем. Хочете — їдьте. Але не вийшло, бо коли ми підійшли до них з камерою, вони змінили тему і почали говорити про якісь кулінарні рецепти…

Ну що ж, змінимо тему і ми. Може, ще по пиву?

ГРАФІЧНИЙ РОМАН «ДІРА»

ІНШІ ПЕРСОНАЛІЇ