Нижнів. Червень 1919 року. Чортківська офензива

Переможний бій Української Галицької Армії відбувся під Нижневом. 14 червня 1919 року польська команда переправила через Дністер кілька батальйонів. Спроби ліквідувати цей плацдарм не вдавалися, допоки 16 червня не прибув панцерний потяг. Командант потяга загинув від потрапляння снаряду в командний вагон. Панцерка очолила атаку, яка, попри влучний вогонь польської артилерії, завершилася панічним відступом польських сил за Дністер. 14 червня внаслідок нещасливого випадку у Бережанах загинув капелан УГА Василь Опарівський — батько майбутньої дружини Степана Бандери Ярослави. Андрій Бандера служив капеланом 9-го полку Третьої Бережанської бригади УГА 2-го корпусу.

Капелан отець Андрій Бандера тримав у руках шматок старого пальника з невибухлої російської гранати. Вчора від нього загинув капелан Василь Опарівський. Він чомусь схопив пальник із землі. Булавний Кульчицький крикнув йому негайно жбурнути смертельний механізм подалі, але вже було пізно. Запобіжник спрацював, від вибуху загинув сам отець Василь, а ще декількох хлопців і самого Кульчицького поранило скалками.

Андрій пригадав останню розмову з отцем Василем. Говорили про зраду уенерівців та диктатора Петрушевича, який за це скасував Акт Злуки.

— Євген наробив дурниць, розвалив всю нашу справу, — сказав Андрій. — Злука — це була наша надія на втримання центру та сходу. А тепер що? Тепер там більшовики будуть!

— І що? Більшовики! Серед більшовиків теж українці є, такі що підтримують українську справу, — заперечив Василь.

— Та він до того дійде, що буде із червоними брататися!

— А так йому було краще погодитись на те, щоб подарувати полякам половину західної України?!

— Треба думати на майбутнє, Василю. Із поляками ми завжди домовимось, а з москалями — ні.

— Та вже ж один раз домовились.

— Добрий жарт, але не смішний. У нас так цілої України ніколи не буде. Все шматочки перекладатимемо.

— Буде, — посміхнувся Василь. — Як твій Степан з моєю Ярославою поберуться, то й буде в нас ціла Україна!

— Я твоїх жартів, Василю, зовсім вже не розумію. Твоїй Ярославі ще й двох років немає! Як ти можеш так жартувати?

Василь завжди так жартував, що люди рідко могли второпати. Колись до його квартири зайшов єпископ Перемиський, почав розпитувати, як справи, а той заспівав “Ізведи із темниць душу мою”. Це він так натякав, що у помешканні його темно. А ось тепер він мертвий і назавжди опинився у темному помешканні. І це теж виглядало, мов жарт, який треба терміново розгадати, щоби вчасно засміятися. “Деякі жарти стають смішними через двадцять років”, — сказав колись Василь.

Поляки з дивізій Юзефа Галлера насідали. Нещодавно прибуло кілька свіжих батальйонів. Бійці Галицької армії чекали на панцерний потяг, і от він нарешті з’явився.

Паротяг, вкритий товстими плитами броні, нагадував бегемота або загрозливу рухому шафу. Труби не було. Дим виходив з якогось майже непомітного наросту. Здавалося, паротяг просто сам по собі димиться. Його фігурні виступи прикрашали черепи рідкісних тварин та динозаврів. В очницях давніх ящерів зблискували зелені сапфіри та червоні рубіни, хоча й не у всіх: подекуди вони були відсутні. Це була робота або мародерів або ворожих стрільців. Андрій уявив собі, як вночі до паротягу підбираються місцеві селяни та обережно лапають його за боки, щоб одразу не обпіктися. А вже тоді діставали крадькома свої ножі, молотки та киянки. Спочатку вони стукали ледве чутно, але потім, осмілівши, бахкали з усієї сили, аби лише швидше закінчити роботу. Командант потяга від такої наглості розлютився, відкрив люк та почав стріляти у темряву навмання. Врешті він когось поранив, почулися зойки, стогони і крики. Селяни відповзли, тягнучи за собою ушкодженого. Наступної ночі вони обісцяли потяг та вимастили калом ручки дверей. Вони не хотіли цього робити, але в них не було іншого шляху помститися. Вдень вони намагалися продати виколупане каміння поляку-ювеліру у Станіславові, але там їм сказали, що це просто скло. Не ясно було, чи це насправді скло і їх обдурили бійці панцерника, чи ювелір якимось чином просто хотів виманити їхні коштовності надурняк. Все неясно і дізнатися нема в кого.

Наступний командний вагон, був пробитий стрільною. Величезна дірка викривала подробиці внутрішнього устрою. Отець Андрій заглянув туди і побачив труп команданта. Біля нього лежала розкрита книжка, написана німецькою мовою. “Не тіла спричиняють відчуття, а комплекси відчуттів, які відрізняються відносною постійністю, отримують особливі назви та позначаються тілами. Наше “я” — є не реальною, а практичною єдністю. Між собою вона пов’язана міцніше, а з іншими групами того самого гатунку — слабше”.

“А отже будь-яка людина — це не тіло, а комплекс відчуттів, — подумав отець Андрій, — подібна концепція повністю заперечує душу, яку людині дає Бог. Махізм — оце прокляття нового часу вже розповсюдилося й на теренах нашої Галицької Армії. Хто дав йому цю прокляту книжку? Хіба ми переможемо без віри у Бога?”

“Чому ж заперечує? — відповів на це мертвий командант. — Душа — це таке саме відчуття, як і всі інші. Якщо ви відчуваєте у собі душу, значить вона у вас є”.

“Душа — це не відчуття, — заперечив отець Андрій, — душа — це частка Бога, яку він вклав у нас по своєму Благому Волінню”.

“Ви хочете сказати, що душа — це реальність, — відповів на це мертвий командант, — але ж реальності не існує поза нашими відчуттями! Уявіть собі, як би ви бачили без очей, як би ви торкалися без рук, і як би ви нюхали без носа?”

“Але ж і Бог відчуває без тіла”

“Прекрасний аргумент! — зрадів мертвий командант, — а отже тільки його душа є повністю реальною, у той час як ваша душа існує тільки у ваших тілесних відчуттях і повністю залежить від них. Скажіть, яким чином ви відчуваєте власну душу?”

“Мабуть, як птаха. А чому ви про це питаєте?”

“Мені цікаво, чи може людина відчувати власну душу так, як їй хочеться, чи лише так, як це потрібно. Чи має ваша віра з цього приводу якісь особливі приписи?”

“Птах — це традиційне відчуття, — відповів на це отець Андрій, — я відчуваю свою душу птахом, бо так відчував її мій батько, а також батько мого батька, і батько батька мого батька”.

“А як відчував свою душу батько батька батька вашого батька?”

“Що ви маєте на увазі?”

“Дохристиянські волхви вважали, що душа вашого померлого родича, який сумує за вами, може виглядати, мов приблудний собака”.

“Це поганські вірування, вони є абсолютно фантастичними!”

“Саме тому я й спитав, чи можу відчувати власну душу так, як мені хочеться, чи лише так, як це потрібно. Отже християнство обмежує відчуття душі у традиційних формах”.

“Ви можете відчувати вашу душу так, як вам хочеться: хоч собакою, хоч коровою, або хоч і свинею! — розлютився отець Андрій, — Але до чого це призведе? Якщо ви хочете досягнути Царства Небесного і вічного блаженства, то потрібно йти до нього найкоротшим шляхом. Найкоротший шлях нам вказує Євангеліє, а отже ви маєте відкинути ваші фантазії та слухатися його настанов”.

“Але чому ви не маєте сумнівів у Євангелії? Чому вважаєте його безпомилковим?”

“О! Вельзевуле, дияволе, сатано! Як я не здогадався раніше, що це ти?! — сказав собі отець Андрій. — Дух Сатани вселився у тіло мертвого команданта та спокушає мене цими модними теоріями махізма! Отче наш, що є в небі, нехай святиться ім'я Твоє…”

Після командного вагону була причеплена платформа із кулеметами. Кожен із кулеметів був схожий на якогось українського гетьмана. Але найкращим за всіх був другий зліва, що нагадував Богдана Хмельницького. Колеса його були, мов щоки Богдана, а дуло — мов ніс Хмельницького, а очей у цього кулемета не було. Замість очей кулемет мав промовистий рот, хоч і промовляв ним повсякчасно лише одну коротку фразу “Збудоване руками можна руками зруйнувати”20. Втім, з уст кулемета ці слова лунали особливо зловісно. Отець Андрій незчувся, як промовив до нього майже пошепки:

— А що збудоване руками?

— Не лише руками будують, — відповів йому усміхнений кулеметник, — дещо і прутнем можна створити!

— Але ж людину створив Бог! — заперечив отець Андрій.

— Бог створив душу, а тіло — це глина. Кулемет руйнує глиняну оболонку, вона падає, доєднується до бруду земного, а душа відлітає назад до Бога. Ось так це працює!

Так панцерний потяг відправляв душі ворогів до Бога, хоча його мертвий командант і намагався заперечити його існування, сумніваючись у вірності Євангелія та обмежуючи духовне сферою чуттєвого.

Тим часом бійці залягли на позиціях та чекали сигналу. Перший удар мав завдати по польських позиціях панцерний потяг. Він повільно підкотився та розвернув всі свої кулемети до ворога. Раптом над цією залізною стіною здійнялася примарна, напівпрозора хмара. Отець Андрій придивився та побачив сотника-полковника Івана Ґонту. Він мовчки посміхався у довгі закручені вуса, а лівою рукою тримався за могутню шаблюку, яка своєю довжиною набагато переважала весь потяг. Ґонта щось казав, беззвучно ворушачи губами, але почути не можливо було ані слова. Але отець Андрій читав по губах. “Nacisnijcie czapki!” — повторював Ґонта раз за разом польською. “Насуньте шапки!” — це була команда польським солдатам, які не мали касок та шоломів, аби вони не втратили в бою свої шапки, бо це ганьба.

З польського боку піднялася висока та осяйна Матка Боска Ченстоховська. Чорними очима на темному обличчі вона з осудом дивилася на Ґонту. Золотий німб біля її голови сяяв яскравіше, аніж повний Місяць на світлому вечірньому небі. Отець Андрій подумав, що це несправедливо, коли український герой буде битися із святою. “Їх би краще замінити, хоча би частково, — думав він, — Нехай, наприклад, з нашого боку залишиться Ґонта, а з їхнього — Ян Собеський або ж — Тадеуш Костюшко, або ж — Болеслав Хоробрий. А так виходить, що Ґонта йде проти Бога та віри, а це — неправда”.

“Zlozcie kopie!” — скомандувала Матка Боска. — “Піки до бою!” У польських солдатів не було жодної пики, але Ченстоховська не бачила цього. Для неї події сторічної давнини виглядали так, ніби вони відбуваються просто зараз, а те, що діялося сьогодні, вона могла вважати таким, що відгуло за часів Болеслава Хороброго. Такий був недолік кожного святого чи Бога.

Отець Андрій не помітив, з якого боку полетіла перша куля. Здавалося, дві армії розпочали жбурляти одна в одну купи загостреного металу одночасно. Польська артилерія гатила смертоносно, і багато наших вояків полягло від її вогню. Але купи від панцерного потягу українців летіли влучніше. Отець Андрій присів на дно неглибоких, нашвидкуруч виритих шанців та молився, щоб скалки від частих вибухів не влучили в нього. Артилеристи пристрілялися, і розриви лунали все ближче та ближче. Це було схоже на розкати грому, які посилюються, щойно блискавки починають бити ближче до тебе. Все було, ніби у книжках про війну, але тільки насправді. У книжках пишуть: “Отець Андрій героїчно піднявся над краєм шанців поглянути, чи близько вороги, і впав, вражений польською кулею”. В житті все точно так і трапляється, або не трапляється, а хто бажає, той може і перевірити. І перевіряють один за одним: найхоробріші та найкращі.

Булавний Кульчицький й не хотів перевіряти, але все одно впав від вибуху просто перед його грудьми. Отець Андрій підповз до нього і побачив, що він ще живий.

— До раю чи до пекла? — спитав він капелана одними губами. Отець Андрій нічого не почув, але все одно зрозумів.

— До раю. Всі, хто загинув за Батьківщину, до раю потрапляють, — запевнив він булавного.

— Я загинув?

— Ще ні, — здивувався Андрій цьому питанню.

— А як це зрозуміти? Я перестану тебе бачити?

— Чому?

— Душа відокремиться від тіла. А очі ж у тілі залишаться. Очі тебе бачитимуть, а я — ні.

— Душа бачить більше, ніж очі.

— То очі заважають дивитися?

— Саме так. Коли ти помреш, то бачитимеш більше, ніж зараз.

— А як я тебе побачу? Що з’явиться?

— Хотів би я про це дізнатися! Але у душі немає рота, вона не скаже.

— А можна якось після смерті повернути душу назад, хоча би тимчасово? — ледве промовив булавний вже з останніх сил, — можна зробити так, щоб душа моя зійшла із самого неба, оглянувши всі його закапелки, кожну найнайнайдрібнісіньку пісчинку Всесвіту, і увібравши усі ці колосальні знання, мов губка, душа моя спрямувалася би назад до мого тіла, мов блискавка, мов небезпечний та стрімкий беркут, мов тінь слова Божого, щоб душа моя знов вскочила мені прямо у вухо, а звідти — у те саме місце, де належить бути душі, у її внутрішню тілесну підставку, яку має у собі кожна свідома людина, і от тоді душа моя чи змогла би, чи була б вона здатна зробити так, щоб усі її надбання, здобуті за той короткий термін, миттєвий аугенблік, що не здатен відчути жоден, навіть надчутливий годинник, щоб усі ці надбання вона, душа моя, передала все ще поки що живим людям, хоча й тимчасово живими моїми устами, умістивши увесь огром у сотні тисяч слів, усіма можливими мовами, промовленими одночасно, в єдину секунду і навіть швидше, ім фергельтнісмесіх кляйн момент. Генау?

— Генау, генау, — відповів на це отець Андрій Бандера і закрив очі давно вже мертвого булавного Кульчицього.

Врешті поляки видихлися першими і відступили аж за Дністер. Темне обличчя Матки Боскої Ченстоховської змарніло ще більше і тепер здавалося майже чорним. Вона посунула назад разом із передовими флангами дивізій Юзефа Галлера. Це виглядало, ніби її відкочують від передової, мов величезну гаубицю на залізному лафеті, мов полкову святу війська польського.

А що ж Іван Ґонта? Він мовчки присів на землю та гладив свої довгі вуса та шепотів щось ледве чутне. Отець Андрій прислухався та раптово із жахом зрозумів його слова: “Stracimy t? wojn?! Stracimy!” Андрій розлютився: “Що ж ти кажеш, Ґонто? Як це ми її програємо? Чому програємо? Хіба москалі нам у спину вдарять, але ж і вони проти ляхів! Хоч би ти вже помовчав! Все одно верзеш якісь дурниці. Ми ж сьогодні виграли. І завтра виграємо!” — “Stracimy te wojne!” — повторював Ґонта, мов автомат, мов робот, мов поламана машина. “А був би тут мій Степанко, то він би його полагодив!” — подумав Андрій Бандера. І правда: Степанко всі іграшки лагодив, і собі, і іншим дітям”.

22 листопада 2017

Для мене було сюрпризом, що Бабай з мого роману вже в Україні

З автором роману «Кагарлик» — однієї з найпопулярніших новинок видавництва «Люта справа», на затишному диванчику, стукаючись потилицею об скошену стелю, розмовляла Євгенія Чуприна.

ЄВГЕНІЯ ЧУПРИНА: Олеже, схоже, що ти занадто добре знаєш, що відбувається в голові інших людей. Це так і є?

ОЛЕГ ШИНКАРЕНКО: Мені дуже лестить, що у тебе створилося таке враження, значить, мені вдалося його справити. В моєму романі персонажі так сконструйовані, що те, що у них в голові, – то є частиною сюжету, і якщо тобі це здається органічним, значить, принаймні деякі читачі – такої самої думки.

Я такої думки, що ти старанно вибудував моделі свідомості своїх персонажів, і це було – замість сюжету.

Сюжет я придумав, вже коли 30% роману було написано. Я зрозумів, що потрібна якась драматургічна структура. Хоча, звісно, ми маємо багато прикладів романів без драматургічної структури, так званий “новий роман”, Мішель Бютор, Наталі Сарот, Ален Роб-Гріє. В принципі, як вишенька на торті, роман без сюжету міг би бути цікавим. Але більшості людей цікавіше сам торт. І якщо вишенька вже кимось до нас створена, то краще цей подвиг не повторювати, а все ж таки братися до створення торта. Тим більше що моделей торта може бути досить багато, і вони можуть бути досить різноманітними і дивовижними на смак. Сюжет – це, звісно, слабке місце мого роману, тому що він трохи штучний. Я намагався це заретушувати, замазати, відфотошопити, як то кажуть, наприкінці я переписував його початок, і нарешті мені удалося створити ілюзію, що в цьому романі є сюжет, там є головний герой, у нього є романтична історія, є антигерой, і є всі ознаки того, що у підручниках драматургії називають драматургією. Але прискіпливий критик може помітити, що насправді все це – декорації.

фото: олександр заклецький

Так може, будь-який роман – це тільки декорації?

Мммм… Чи існує певний роман, чи ні – це взагалі важко сказати. Для мене самого досі дивно, що цей роман існує. Тому що я просто одного дня завів сторінку у Facebook і щось почав туди записувати без всякої особливої мети, і раптом це щось перетворюється на книжку, яка вже виходить другим виданням, і я їжджу з цією книжкою по Європі і по всій Україні, і багато людей сприймають це як книжку і як роман, і пишуть на неї рецензії – іноді по двадцять і більше сторінок, як Галина Левченко написала. Так що навіть якщо це і не роман, вже багато людей доведеться у тому переконувати.

Ну, сюжет – то таке, а насправді напруженість дії тримається на колізіях, і у процесі цих колізій персонажі мусять змінюватися. В ідеалі кожен персонаж має повністю переродитися. А тут персонажі – це записи свідомості мертвих людей, і вони змінитися не можуть. Тим не менш, це все тримає увагу читача. Яким чином?

Це правда, що більшість персонажів у моєму романі не змінюються, тому що вони просто не встигають змінитися, їх надто багато, там цілий калейдоскоп персонажів, які з’являються, і їх одразу уносить кудись вітром.

Вони змінитися не можуть, бо мертві.

Ну, деякі, деякі. А увага читача тримається завдяки тому, що ці персонажі потрапляють у якісь незвичайні обставини, і ці обставини представляють те, до чого ми звикли, у дуже незвичному ракурсі. Наприклад, мені здавалася революційною ідея, що якісь люди можуть жити на Майдані і вирощувати там картоплю, і що там нікого більше, крім них, немає, і що вони викопують з-під землі уламки торгових центрів «Глобуса», розпалюють вогнища невідомими їм книжками з зображеннями якогось чоловіка з вусами і у смушковій шапці. Я навіть не думав, що ця ідея може бути частково втілена в реальність.

Звісно, революційна ідея – таке тільки під час революції буває! Але я вважаю, що людям набагато цікавіше впізнавати те, що було, ніж читати про те, що могло би статися. Можливо, саме тому твій роман і подобається, що він почав втілюватися, і люди дещо впізнають?

Більшість того, що там написано, я не вигадав. Я бачив різноманітних людей, котрі мене оточували, і намагався їх подавати у незвичному ракурсі. Наприклад, запис старої бабусі-киянки, яка мріяла про морфон з Путіним. Насправді це був монолог реальної киянки, я чув його у черзі в поліклініку, і вона розповідала практично те саме, що в мене записано. Я подумав, що її треба обов’язково вставити в мій роман. І багато персонажів, фактів і ситуацій бралися з реального життя, і тому не дивно, що читачі можуть їх впізнати.

Тепер я зрозуміла, чому ця пані виглядає такою живою, бо все думала, як ти можеш настільки бездоганно відтворювати стиль старої жінки. Але у тебе є персонажі, що ти з ними навряд міг спілкуватися, — як отой православний фундаменталіст.

Так, так, Михайло Калашніков. Він – тезка конструктора радянського кулемету. І взагалі-то такі персонажі в Росії існують досить давно. Навіть оцей Гіркін-Стрєлков тусувався на інтернет-форумах більше десяти років. І я їх всіх там зустрічав. Просто я зробив припущення, що вони з інтернет-форумів можуть потрапити до України і взяти участь у збройному конфлікті. Ідея мого роману в цілому – що такий конфлікт може відбутися на території України. Я їх пересадив, як мічурінець, який пересаджує грушу на гарбуз, а потім лізе на яблуню і його завалює кавунами. Але що це може статися насправді, для мене було сюрпризом – що якийсь Бабай вже в Україні, і діє майже так, як у мене написано в романі.

Коли я читала твій роман у першому виданні, я думала: як же виглядатиме наступна книжка цього автора? Бо що вже після цього можна написати? І наступна книжка ось – друге видання. Але ж ти рано чи пізно напишеш новий роман?

Якраз саме над відповіддю на це запитання я думав, коли їхав на інтерв’ю, бо я пригадував період між першою своєю книжкою (збіркою оповідань “Як зникнути повністю”, Смолоскип, 2007) і другою. «Кагарлик» — це друга моя книжка. Перша була збірка оповідань, які я написав з 1989 по 2006 рік. І це був такий період, коли я не розумів, власне, про що писати. Тому що у мене вся молодість пройшла під знаком російського постмодернізму: Віктор Єрофеєв, Євген Попов, Саша Соколов, Йосип Бродський. Але потім раптом з’ясувалося, що всі ці письменники мені глибоко чужі. Як би я до них не ставився, які б вони не були талановиті, але це все “імперіалістичні” письменники. Про що б вони не писали, у них обов’язково буде чи латентний російський імперіалізм, чи російські внутрішні проблеми. Ми можемо стрибати вище голови, щось імітувати, вигадувати, але ми не дострибнемо до їх проблем, бо вони їх оточують щодня, а нас ці всі проблеми не оточують. Тому, коли мені виповнилося тридцять років, в мене почалася творча криза. Я зрозумів, що не можливо писати в Україні, як Віктор Єрофеєв. А як писати? Жадан чи Андрухович – теж були мені завжди глибоко чужі автори. Ці всі герої 90-х… такого досвіду у мене теж не було, для мене що 90-ті, що двохтисячні, що зараз – нічим не відрізнялися, у мене не було в досвіді ані страшної бідності, ані бандитизму. Чужий мені і Андрухович, мене абсолютно не цікаве те, про що він пише, і Забужко мені – теж чужа, і за що ні візьмися в сучасній українській літературі – все чуже. Що робити, куди поткнутися? Спочатку написав роман про молодіжну субкультуру людожерів «Смачного», але це був порожній постріл в нікуди. Ну, кому цікава субкультура людожерів?

Мені цікава! У мене навіть є вірш: «Старий, це наша фішка – людожери, із споконвіку тягнеться вона».

Так, це може бути цікаво для вузької групи людей, але романіст, він же має торкатися якогось нерву, щоби у суспільства була реакція, хоча би ніжка якась смикалася, як у жаби, коли медик торкається нерва. Так і романіст має нерва торкатися. Потім я почав писати роман «Перші українські роботи», таку українізовану пародійну версію "Do androids dream of electric sheep" Філіпа Діка. Що нібито почали будувати українських роботів, і вони стали витісняти українців на ринку праці. Смішний дуже роман, я написав десь сторінок п’ятдесят. Але це теж був холостий постріл. От Ярослав Гашек був у армії, він страждав від Першої Світової війни, а я не страждав від того, що роботи мене намагаються витіснити з ринку праці, і ніхто в Україні від цього не страждає. Тобто це була теж постмодерністська забавка. Але з романом “Кагарлик”, який описує культурні наслідки російсько-української війни, сталося інакше. Я вважаю, що мені вдалося торкнутися суспільного нерву цим романом. Сподіваюсь, що і мій наступний роман заторкне якийсь нерв. Це буде роман про те, як в Росії невеличка компанія з трьох людей – практично Трус, Балбєс і Бивалий – намагаються втекти від пожеж в Сибіру і потрапляють у тренувальний табір бойовиків, де якийсь православний олігарх купує їм танк і закидає в Україну. Це буде такий роман-дорога, як вони їдуть цим танком через всю Росію, порушуючи правила дорожнього руху. Причому вони всі там в Росії розмовляють українською мовою, і лише перетинаючи кордон України, герої і всі навколо починають розмовляти виключно російською — це такий концептуальний трюк, данина захопленням моєї юності. Не знаю, чи вдасться мені бути хоча би наполовину таким вигадливим, як реальність, але сподіваюсь, що цей роман теж заторкне якийсь нерв і знайде відгук.

РОМАН «КАГАРЛИК»

ІНШІ ПЕРСОНАЛІЇ