ОЛЕГ ШИНКАРЕНКО

Для мене було сюрпризом, що Бабай з мого роману вже в Україні

З автором роману «Кагарлик» - однієї з найпопулярніших новинок видавництва «Люта справа», на затишному диванчику, стукаючись потилицею об скошену стелю, розмовляла Євгенія Чуприна.

ЄВГЕНІЯ ЧУПРИНА: Олеже, схоже, що ти занадто добре знаєш, що відбувається в голові інших людей. Це так і є?

ОЛЕГ ШИНКАРЕНКО: Мені дуже лестить, що у тебе створилося таке враження, значить, мені вдалося його справити. В моєму романі персонажі так сконструйовані, що те, що у них в голові, – то є частиною сюжету, і якщо тобі це здається органічним, значить, принаймні деякі читачі – такої самої думки.

Я такої думки, що ти старанно вибудував моделі свідомості своїх персонажів, і це було – замість сюжету.

Сюжет я придумав, вже коли 30% роману було написано. Я зрозумів, що потрібна якась драматургічна структура. Хоча, звісно, ми маємо багато прикладів романів без драматургічної структури, так званий “новий роман”, Мішель Бютор, Наталі Сарот, Ален Роб-Гріє. В принципі, як вишенька на торті, роман без сюжету міг би бути цікавим. Але більшості людей цікавіше сам торт. І якщо вишенька вже кимось до нас створена, то краще цей подвиг не повторювати, а все ж таки братися до створення торта. Тим більше що моделей торта може бути досить багато, і вони можуть бути досить різноманітними і дивовижними на смак. Сюжет – це, звісно, слабке місце мого роману, тому що він трохи штучний. Я намагався це заретушувати, замазати, відфотошопити, як то кажуть, наприкінці я переписував його початок, і нарешті мені удалося створити ілюзію, що в цьому романі є сюжет, там є головний герой, у нього є романтична історія, є антигерой, і є всі ознаки того, що у підручниках драматургії називають драматургією. Але прискіпливий критик може помітити, що насправді все це – декорації.

фото: олександр заклецький

Так може, будь-який роман – це тільки декорації?

Мммм… Чи існує певний роман, чи ні – це взагалі важко сказати. Для мене самого досі дивно, що цей роман існує. Тому що я просто одного дня завів сторінку у Facebook і щось почав туди записувати без всякої особливої мети, і раптом це щось перетворюється на книжку, яка вже виходить другим виданням, і я їжджу з цією книжкою по Європі і по всій Україні, і багато людей сприймають це як книжку і як роман, і пишуть на неї рецензії – іноді по двадцять і більше сторінок, як Галина Левченко написала. Так що навіть якщо це і не роман, вже багато людей доведеться у тому переконувати.

Ну, сюжет – то таке, а насправді напруженість дії тримається на колізіях, і у процесі цих колізій персонажі мусять змінюватися. В ідеалі кожен персонаж має повністю переродитися. А тут персонажі – це записи свідомості мертвих людей, і вони змінитися не можуть. Тим не менш, це все тримає увагу читача. Яким чином?

Це правда, що більшість персонажів у моєму романі не змінюються, тому що вони просто не встигають змінитися, їх надто багато, там цілий калейдоскоп персонажів, які з’являються, і їх одразу уносить кудись вітром.

Вони змінитися не можуть, бо мертві.

Ну, деякі, деякі. А увага читача тримається завдяки тому, що ці персонажі потрапляють у якісь незвичайні обставини, і ці обставини представляють те, до чого ми звикли, у дуже незвичному ракурсі. Наприклад, мені здавалася революційною ідея, що якісь люди можуть жити на Майдані і вирощувати там картоплю, і що там нікого більше, крім них, немає, і що вони викопують з-під землі уламки торгових центрів «Глобуса», розпалюють вогнища невідомими їм книжками з зображеннями якогось чоловіка з вусами і у смушковій шапці. Я навіть не думав, що ця ідея може бути частково втілена в реальність.

Звісно, революційна ідея – таке тільки під час революції буває! Але я вважаю, що людям набагато цікавіше впізнавати те, що було, ніж читати про те, що могло би статися. Можливо, саме тому твій роман і подобається, що він почав втілюватися, і люди дещо впізнають?

Більшість того, що там написано, я не вигадав. Я бачив різноманітних людей, котрі мене оточували, і намагався їх подавати у незвичному ракурсі. Наприклад, запис старої бабусі-киянки, яка мріяла про морфон з Путіним. Насправді це був монолог реальної киянки, я чув його у черзі в поліклініку, і вона розповідала практично те саме, що в мене записано. Я подумав, що її треба обов’язково вставити в мій роман. І багато персонажів, фактів і ситуацій бралися з реального життя, і тому не дивно, що читачі можуть їх впізнати.

Тепер я зрозуміла, чому ця пані виглядає такою живою, бо все думала, як ти можеш настільки бездоганно відтворювати стиль старої жінки. Але у тебе є персонажі, що ти з ними навряд міг спілкуватися, - як отой православний фундаменталіст.

Так, так, Михайло Калашніков. Він – тезка конструктора радянського кулемету. І взагалі-то такі персонажі в Росії існують досить давно. Навіть оцей Гіркін-Стрєлков тусувався на інтернет-форумах більше десяти років. І я їх всіх там зустрічав. Просто я зробив припущення, що вони з інтернет-форумів можуть потрапити до України і взяти участь у збройному конфлікті. Ідея мого роману в цілому – що такий конфлікт може відбутися на території України. Я їх пересадив, як мічурінець, який пересаджує грушу на гарбуз, а потім лізе на яблуню і його завалює кавунами. Але що це може статися насправді, для мене було сюрпризом – що якийсь Бабай вже в Україні, і діє майже так, як у мене написано в романі.

Коли я читала твій роман у першому виданні, я думала: як же виглядатиме наступна книжка цього автора? Бо що вже після цього можна написати? І наступна книжка ось – друге видання. Але ж ти рано чи пізно напишеш новий роман?

Якраз саме над відповіддю на це запитання я думав, коли їхав на інтерв’ю, бо я пригадував період між першою своєю книжкою (збіркою оповідань “Як зникнути повністю”, Смолоскип, 2007) і другою. «Кагарлик» - це друга моя книжка. Перша була збірка оповідань, які я написав з 1989 по 2006 рік. І це був такий період, коли я не розумів, власне, про що писати. Тому що у мене вся молодість пройшла під знаком російського постмодернізму: Віктор Єрофеєв, Євген Попов, Саша Соколов, Йосип Бродський. Але потім раптом з’ясувалося, що всі ці письменники мені глибоко чужі. Як би я до них не ставився, які б вони не були талановиті, але це все “імперіалістичні” письменники. Про що б вони не писали, у них обов’язково буде чи латентний російський імперіалізм, чи російські внутрішні проблеми. Ми можемо стрибати вище голови, щось імітувати, вигадувати, але ми не дострибнемо до їх проблем, бо вони їх оточують щодня, а нас ці всі проблеми не оточують. Тому, коли мені виповнилося тридцять років, в мене почалася творча криза. Я зрозумів, що не можливо писати в Україні, як Віктор Єрофеєв. А як писати? Жадан чи Андрухович – теж були мені завжди глибоко чужі автори. Ці всі герої 90-х… такого досвіду у мене теж не було, для мене що 90-ті, що двохтисячні, що зараз – нічим не відрізнялися, у мене не було в досвіді ані страшної бідності, ані бандитизму. Чужий мені і Андрухович, мене абсолютно не цікаве те, про що він пише, і Забужко мені – теж чужа, і за що ні візьмися в сучасній українській літературі – все чуже. Що робити, куди поткнутися? Спочатку написав роман про молодіжну субкультуру людожерів «Смачного», але це був порожній постріл в нікуди. Ну, кому цікава субкультура людожерів?

Мені цікава! У мене навіть є вірш: «Старий, це наша фішка – людожери, із споконвіку тягнеться вона».

Так, це може бути цікаво для вузької групи людей, але романіст, він же має торкатися якогось нерву, щоби у суспільства була реакція, хоча би ніжка якась смикалася, як у жаби, коли медик торкається нерва. Так і романіст має нерва торкатися. Потім я почав писати роман «Перші українські роботи», таку українізовану пародійну версію "Do androids dream of electric sheep" Філіпа Діка. Що нібито почали будувати українських роботів, і вони стали витісняти українців на ринку праці. Смішний дуже роман, я написав десь сторінок п’ятдесят. Але це теж був холостий постріл. От Ярослав Гашек був у армії, він страждав від Першої Світової війни, а я не страждав від того, що роботи мене намагаються витіснити з ринку праці, і ніхто в Україні від цього не страждає. Тобто це була теж постмодерністська забавка. Але з романом “Кагарлик”, який описує культурні наслідки російсько-української війни, сталося інакше. Я вважаю, що мені вдалося торкнутися суспільного нерву цим романом. Сподіваюсь, що і мій наступний роман заторкне якийсь нерв. Це буде роман про те, як в Росії невеличка компанія з трьох людей – практично Трус, Балбєс і Бивалий – намагаються втекти від пожеж в Сибіру і потрапляють у тренувальний табір бойовиків, де якийсь православний олігарх купує їм танк і закидає в Україну. Це буде такий роман-дорога, як вони їдуть цим танком через всю Росію, порушуючи правила дорожнього руху. Причому вони всі там в Росії розмовляють українською мовою, і лише перетинаючи кордон України, герої і всі навколо починають розмовляти виключно російською — це такий концептуальний трюк, данина захопленням моєї юності. Не знаю, чи вдасться мені бути хоча би наполовину таким вигадливим, як реальність, але сподіваюсь, що цей роман теж заторкне якийсь нерв і знайде відгук.

РОМАН «КАГАРЛИК»

ІНШІ ПЕРСОНАЛІЇ

ЗАМОВЛЯЙТЕ ПРОДУКЦІЮ ТУТ:

СВОБОДА

АВТОР — АНДРІЙ ЄРМОЛЕНКО, 2014

ПЛАКАТ — Формат: А2+ (430 х 620 мм). Папір: 170 г/кв.м; крейдований, матовий. Наклад: 300 прим. Видано: «Люта справа», Київ, Україна, 2014.

50–75 ГРН.

(залежно від доставки)

ЗАМОВИТИ

ЦЕ МОЯ ЗЕМЛЯ

АВТОР — АНДРІЙ ЄРМОЛЕНКО, 2011

ПЛАКАТ — Формат: А2+ (430 х 620 мм). Папір: 170 г/кв.м; крейдований, матовий. Наклад: 300 прим. Видано: «Люта справа», Київ, Україна, 2014.

50–75 ГРН.

(залежно від доставки)

ЗАМОВИТИ

НАС НЕ ВІЗЬМЕШ ГОЛИМИ РУКАМИ

АВТОР — АНДРІЙ ЄРМОЛЕНКО, 2011

ПЛАКАТ — Формат: А2+ (430 х 620 мм). Папір: 170 г/кв.м; крейдований, матовий. Наклад: 300 прим. Видано: «Люта справа», Київ, Україна, 2014.

50–75 ГРН.

(залежно від доставки)

ЗАМОВИТИ

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ

АВТОР — АНДРІЙ ЄРМОЛЕНКО, 2011

ПЛАКАТ — Формат: А2+ (430 х 620 мм). Папір: 170 г/кв.м; крейдований, матовий. Наклад: 300 прим. Видано: «Люта справа», Київ, Україна, 2014.

50–75 ГРН.

(залежно від доставки)

ЗАМОВИТИ